Щойно прийшов на пошту лист з цікавими історіями, які стосуються корупції… сподіваюсь ці історії будуть не лише цікавими, але й повчальними…

* * *
«Приходжу записувати свою дитину в дитсадок, — розказує молода матуся. — Завідувачка каже, що в них дуже хороший садочок, що місць практично нема… Потім виставляє умови: «Ми візьмемо вашу дитину, але спочатку ви повинні купити для дитсадка інвентар на дві тисячі гривень, а ще — всиновити двох собак…». На цих словах витріщаю очі, бо не можу зрозуміти, чи це такий жарт, чи серйозно. «Всиновити і систематично показувати мені фотографії, що собаки живуть в хороших умовах… — продовжує пояснювати завідувачка. Йду від неї «в шоці». Яких собак? Куди взяти — в квартиру? Тобто я віддам дитину в садочок і замість неї буду бавити собак?.. Кажуть, ця завідувачка має якийсь стосунок до собачого притулку. Думала поскаржитися кудись, але знайомі розказали, що її зять — якась «шишка» і управи на неї нема…»

* * *

Син однієї жіночки збирається вступати до технікуму чи коледжу (чи як там ті ПТУ тепер називаються). Мама розповіла, що вже ходила в цей навчальний заклад «домовлятися». З одним із керівників домовились про таке: батьки платять по 800 доларів (уже почали здавати), за це з їхніх дітей на вступних іспитах сформують цілу групу, в якій кожен отримає разом із завданнями готові відповіді…

* * *

«В дитсадочку на видному місці почеплено листок із датами народження всіх дітей, а також виховательки і няньки. На свій день народження дитина пригощає цукерочками одногрупників, а для неї співають пісеньку. А до дня народження виховательки батьківський комітет збирає гроші і купує подарунок — солідний, а не за якусь там тисячу гривень. Така ж ситуація в школі: класна керівничка отримує дарунок на день народження, на Восьме березня, на День учителя, на кінець навчального року, на новий рік… Так званий батьківський комітет очолює інша вчителька, дитина якої навчається в цьому класі. Збираючи з батьків гроші, «комітетниця» знає, що так само зберуть і для неї… Але чи не «жирно» це — п’ять подарунків на рік? А ще ж усякі побори на ремонт, на екскурсії, на вазони тощо. Не кожен сімейний бюджет таке витримає…»

* * *

«Перед іспитом викладачка поговорила зі старостою групи тет-а-тет і замовила… золотий кулончик. Староста зібрала з одногрупників гроші, купила замовлене і занесла до викладачки додому. До речі, староста може до занять не готуватися, головні її завдання — вести журнал і бути посередником…»

* * *

«Здаємо викладачці курсові роботи, роздруковані в двох примірниках, на титульній сторінці одного з примірників не вказуємо прізвище виконавця. Якщо курсові непогано написані, викладачка потім продасть їх іншим студентам. Особливо активно торгує на заочному відділенні…»
* * *

Чиновники від освіти кажуть, що жодні порушення під час вступу до вузів уже неможливі, бо ж усе вирішується незалежним тестуванням поза вузами, а якщо десь і вимагається від абітурієнтів письмова робота, то вона «зашифрована», перевіряється анонімно й чесно… А викладач, засуваючи до кишені конверта з доларами, радить татусеві майбутнього студента: «Принесіть мені листок з почерком вашого малого, і скажіть йому, щоб в тексті своєї роботи до першої букви «р» зверху хвилястого хвостика прималював — щоб ми його писанину могли впізнати…»

* * *

Наведені випадки зовсім свіженькі, наступні дві історії відбувалися років шість тому. Наводимо їх як приклад, що й таке буває.

Була собі одна студенточка, яка вчилася не дуже старанно: то заняття пропустить, то вивчить, то не вивчить — на середніх три з половиною. І от настав їй час складати іспита одному молодому викладачеві, а він то перездачі з пропущених тем не приймає, то до іспиту її не допускає, то «незадовільно» погрожує поставити. А потім посилає її до якогось лаборанта на інший факультет, щоб купила собі в нього «диск із тестовою програмою». Йде студентка і думає: «Куплю за пару гривень диска та й підготуюся.» Знаходить того лаборанта і виходить від нього в сльозах: «В мене нема стільки грошей на той диск…» Отже цей викладач з лаборантом бізнес налагодили — диска студентам продавали. Через знайомих студентка наскаржилась на нього завідувачу кафедрою, який сам прийняв у неї іспит, з молодим колегою обіцяв розібратися: «Ти бач, ми тільки недавно взяли його на роботу, а він уже таке собі дозволяє…»

* * *

«Була в нас така викладачка, що аж пищала, так хотіла, щоб їх щось дали. Носили ми їх переважно «торбу», хоча іноді й гроші. За все — за оцінку, за реферат, за залік, за те, щоб пари не проводила… І тільки відмінники-зубрилки могли їх нічого не нести. Бувало, накупимо якоїсь ковбаси, коньяку, кави, навіть сметану чи курку з дому в ту торбу пхали і додому їй таскали. Дівки між собою обговорюють її, матюкаються, кленуть – «що б їй те, щоб їй се…», наплюють їй в ту сметану…»

* * *

І таких історій безліч. Люди переказують, обурюються, але коли просиш назвати імена — своє і корупціонерів — відмовляються, мовляв, «ага, дитині ж треба вчитися» або «нічого це не дасть, а я не хочу неприємностей». Дехто не приховує, що давати хабар йому вигідно і зручно, бо можна домогтися якихось переваг чи прилаштувати свого двієчника в хороший вуз і на грошовиту роботу. Тобто, корупція — двостороннє явище, і винен у ньому і той, хто «кишеню підставляє», і той, хто «дає на лапу». Але чи не є найбільшим винуватцем державна система, за якої все це можливо і навіть звично?